Другого лютого свій день народження святкував легенда українського дзюдо Роман Гонтюк. На початку 2000-х простий хлопець з Івано-Франківщини взявся писати українську історію цього виду спорту. Срібло Олімпіади-2004, бронза на чемпіонаті світу наступного року, потім ще одна бронзова медаль на Олімпійських іграх у 2008-му… А через чотири роки у Лондоні Гонтюку довірили право нести прапор на відкритті Олімпійських ігор. Навіть через десятиліття після завершення кар’єри Роман Гонтюк все ще залишається найтитулованішим українським дзюдоїстом. Дві з чотирьох наших медалей належать саме йому.
Напередодні дня народження Роман Гонтюк розповів Спорт 24 про ціну олімпійських нагород: переїзд у столицю з маленького містечка, життя у спортзалі та характер, що став запорукою успіху.
«Якщо когось ображали старшокласники, ми заходили у куточок за школою»
– Зараз я треную дітей у КДЮСШ «Артем», – розповідає Роман. – В основному, займаюся з дітьми віком від 6 до 12 років, передаю їм свої знання і сподіваюся, що хтось із них у майбутньому представлятиме нашу країну на Олімпіаді.
– До життя у Києві ви адаптувалися?
– Так, вже повністю звик, почуваюся тут, як вдома. У Надвірній, де я народився, у мене залишився батько. Періодично навідуюся туди.
– У вашому рідному містечку на Івано-Франківщині мешкає трохи більше 20 тисяч населення. Там ви місцева знаменитість?
– Колись у Надвірній мене, мабуть, знав кожен. Але час минає, чимало забувається, я давно переїхав до Києва. Зрештою, хоч я і не живу у Надвірній, та люди там мене все ще пам’ятають.
– Ви неодноразово розповідали, як під час кар’єри наполегливо боролися із зайвою вагою. Зараз, коли професіональний спорт залишився позаду, змушені ще більше докладати зусиль для того, щоб залишатися у формі?
– Я постійно тренуюся і тепер, однак вага дійсно трохи збільшилася. Стабільно відвідую Sportlife, утім не завжди вдається тримати себе у формі. Колись із цим було простіше, адже я мав режим і готувався до важливих стартів на базі «Заросляк», поруч із Говерлою. Це особливе місце.
– Часто перед змаганнями вам доводилося інтенсивно зганяти вагу?
– Це звичні речі для спортсмена. У моєму випадку треба було відмовлятися від солодощів та булочок і переходити на салатики. Перед Олімпіадою у 2008-му я змушений був інтенсивно скидати майже 10 кілограмів, щоб потрапити у свою вагову категорію до 81 кг. До того ж існувала конкуренція з іншими українськими спортсменами, це теж додавало наснаги та інтриги в боротьбі за путівку на Олімпіаду.
– Ваш характер та фізична сила закладені природою?
– Так. Мій характер був особливим з дитинства – я завжди прагнув бути сильнішим у школі, у дворі. А потім це перенеслося у дзюдо. Коли я тільки-но прийшов, то усі хлопці були кращими за мене. Я відчував конкуренцію, було непросто. Змушений був залишатися після тренувань, допрацьовував. Завдяки цьому ставав сильнішим. А ще середовище, де я зростав – моя бабця родом із села Дземброня Верховинського району. Усе літо я проводив у гірській місцевості з чистим повітрям та гуцульським харчуванням. Від’їдався там і набирався сил.
– В одному з ранніх інтерв’ю ваш батько розповідав про ваш норов. Мовляв, у школі могли посперечатися з учителями і вийти з класу посеред уроку.
– О так, вчителям було весело зі мною. Та й у колективі давав собі раду. Заступався за слабших і з’ясовував стосунки з хлопцями, старшими на два роки. Якщо когось ображали старшокласники, то ми заходили у куточок за школою… І там вже вирішували проблему.
«Спав на дерев’яному тапчані і накривався кімоно»
– Перед тим, як потрапити у секцію дзюдо, ви займалися плаванням. Чому покинули її?
– Плаванню я присвятив рік свого життя. Моя мама працювала у їдальні на автостанції у Надвірній. А неподалік розташовувався басейн. Моя мотивація полягала у тому, що я спочатку плавав, а тоді йшов до мами на обід у їдальню. Мама звільнилася з роботи, а я звільнився з плавання.
– Ваш тато працював ветеринаром. Можна припустити, що батьки мали чималу господарку?
– Батьки тримали курочку, кізочку… Але, як такого, великого господарства вони не мали. Проте я частенько їздив з татом на різноманітні виклики. Коли я був маленьким, тато навіть давав мені можливість спробувати провести невеличкі операції – наприклад, каструвати маленьку свинку. Бувало, батько проводив операцію, а я тримав свиней за хвоста. Мені це так подобалося, що усі думали, що я стану ветеринаром. Однак батько сам направив мене у спорт. Фактично на секцію дзюдо я записався лише завдяки йому.
– Коли настав етап робити крок вперед, ви ухвалили рішення переїхати із Надвірної до Києва.
– Це трапилося після 9-го класу. Я вступив у Київський спортивний ліцей-інтернат. Спершу було дуже важко. Уявіть собі – я, хлопець з маленького містечка, приїжджаю у мегаполіс. Спускаюся під землю і бачу, як сходи їдуть у метро… Дивно і незвично було. Як добиратися на тренування? Доводилося їхати майже через усе місто. Додайте сюди колектив. Хлопці-кияни з невеличкою ноткою зверхності. Усі говорять російською, а я – українською. Приємно, що зараз ставлення до української мови змінилося – розмовляти нею стало модно. Тоді ж були інші часи.
– Якось ви розповідали, що вам доводилося навіть ночувати у залі.
– Кілька місяців тренувався у спортивному залі і буквально мешкав там. Паралельно я навчався у 10-му класі. Згодом потоваришував з одним хлопцем, ми відпрацьовували разом багато технічних елементів. Одного разу він сказав, що я можу переїхати на квартиру його батьків – фактично та сім’я прийняла мене.
– Ці місяці, проведені у залі. Вони, м’яко кажучи, були жахливими?
– Це важко назвати комфортом. Тренерська виконувала функції моєї кімнати. Там я спав на дерев’яному тапчані, накривався кімоно. Ось і увесь затишок.
«Я не знав, що робити, просто побіг на суперника»
– На дебютну афінську Олімпіаду ви поїхали у 20-річному віці. Вихід у фінал з першої спроби – фантастичне досягнення?
– Величезну роль зіграли мій вік та статус. Тренерський штаб і керівництво федерації ставки на мене не робили. Умовно кажучи, вимагали медаль від інших хлопців, а я жодного тиску не відчував. Багато розмовляв про це з тренером – їхав у Афіни просто показати те, що я вмію. Тобто психологічного дискомфорту у мене не було. Мабуть, тому я й завоював медаль – першу в історії України срібну олімпійську медаль із дзюдо.
– У чвертьфіналі ви зійшлися з німцем, чемпіоном світу Флоріаном Ваннером, старшим за вас на 6 років.
– Я знав про цей факт, але його регалії мене не гнітили. Розумів, що суперник хвилюється так, як і я. І взагалі на кожну сутичку я виходив, як на останню – як воїн. У думках тримав тільки технічні аспекти. Не думав про медалі, п’єдестал… І це допомогло.
– Далі був півфінал з поляком Робертом Кравчиком, якому ви поступалися до останніх секунд. Все вирішив заключний прийом?
– То була дуже запекла сутичка. Знаєте, на все воля Божа. Я не здавався до останнього. Навіть, коли залишилося 5 секунд. Я не знав, що робити, просто побіг на нього. Автоматично виник такий прийом. Підсадив поляка гомілкою і перекинув через себе. Це принесло мені, як мінімум, срібло.
– Оглядаючись у минуле, розумієте, що шанси на золото у боротьбі з натуралізованим греком Іліасом Іліадісом були невеликі?
– Напевно, я занадто розслабився. Тримав у голові той факт, що нижче другого місця вже не впаду. Думками почав відволікатися. Коли ти живеш у залі, то мрієш про те, що тобі нарешті дадуть квартиру, подарують певні кошти. Психологічно я відійшов не туди… Якби налаштовувався виключно на сутичку, то міг перемогти грека і стати олімпійським чемпіоном. Але це досвід.
«Ющенко привітав мене з медаллю»
– На наступну Олімпіаду ви їхали зі ще більшими очікуваннями, але на фоні ушкодження?
– Я травмував ногу. На зборах у Заросляку не міг повноцінно тренуватися. Через біль займався. Усі бігали з гори вниз, а я бігав навколо бази. Я мав підтримувати фізичну форму, нехай і долаючи біль.
– Цього разу ви, мабуть, зіткнулися з тиском та очікуваннями. Натомість у півфіналі ви поступилися майбутньому чемпіону.
– Я мав шанси перемогти Оле Бішофа. Навіть вів у рахунку, та секунд за 30 до кінця сутички я пропустив оцінку. Мені не вистачило функціональної готовності. Я не мав достатньо сил атакувати в кінці сутички. Як кажуть у таких випадках, функціонально поплив. Не контролював поєдинок, розслабився на кілька секунд і німець скористався цим.
– Ваша битва за бронзу з монгольським дзюдоїстом була варта фіналу: розбитий ніс, кров, максимум інтриги.
– Із цим суперником ми боролися раніше на міжнародному турнірі у категорії до 90 кг. Там я його теж переміг – ми добре зналися. У сутичці за бронзу все тягнулося до останніх секунд. Я провів два хороші прийоми, почав виснажуватися. Монгол навпаки додав у активності. Я отримав три попередження. До кінця залишалося 11 секунд, мені могли давати четверте попередження. Судді навіть зібралися на нараду, проте все минулося. Відтак, я знав, що відстою 11 секунд, що б там не сталося. Кінець був драматичним: я шаленів від щастя, мій суперник плакав.
– Це тоді вам зателефонував президент?
– Так, Віктор Ющенко привітав мене з медаллю. Було дуже приємно чути добрі слова від президента. До речі, ми з Віктором Андрійовичем є випускниками одного вузу. Обидва навчалися у Тернопільському державному економічному університеті.
«Сподіваюся, у Парижі Білодід таки здобуде омріяне золото»
– У 2012-му ви були прапороносцем української збірної на Олімпіаді у Лондоні. Хто зробив вам таку пропозицію?
– В олімпійському русі існує правило – якщо ти є учасником трьох Олімпіад, ти маєш нагоду нести прапор своєї країни на церемонії відкриття. Я добре спілкувався із Сергієм Бубкою і зателефонував йому. Сказав, що готовий бути прапороносцем, якщо випаде така нагода. Для мене це була гордість. Відчуття, коли ти очолюєш колону з прапором – це дуже круто.
– Кому належала ідея з козацькою шапкою, яка красувалася у вас на голові?
– Вона належала батьку Василя Ломаченка, Анатолію, та усім боксерам, які теж збиралися пройти у козацьких шапках. Вони запропонували мені, я підтримав цю ідею. Щоправда, потім наш технічний спонсор-виробник одягу мав невеликі претензії. Мовляв, ми порушили дрес-код, адже головні убори не були передбачені. З одного боку, це велика гордість і шана козакам, з іншого – порушення протоколу. Хоча я не можу сказати, що потім хтось нас за це сварив.
– Символом дзюдо в Україні зараз є Дар’я Білодід. Ви чудово знаєте її батька, якого колись навіть називали одним із кумирів.
– Вдячний долі, що звела мене з Геннадієм. Ми тренувалися в одному залі, я дуже багато навчився у нього. Коли я розпочинав свій шлях у дзюдо, Білодід вже був чемпіоном Європи, вважався сформованим сильним спортсменом. Ми боролися, спарингували разом. Геннадій добряче кидав мене у різні боки, накидував… Можна сказати, що я виріс поруч із ним. Завдяки Геннадію, у тому числі, я й здобув свої медалі.
– Маленьку Дар’ю пам’ятаєте у залі?
– Вона тільки розпочинала, була зовсім маленькою. Умовно кажучи, відвідувала молодшу групу. Пізніше перетиналися на зборах. Я дуже вболівав за неї на попередній Олімпіаді – вона мала стати олімпійською чемпіонкою. На жаль, поки не склалося, лише бронза. Проте олімпійська медаль – це історія, це здобуток на все життя. Думаю, у Дар’ї ще все попереду. Вона – молодець! Сподіваюся, що у Парижі Дар’я таки здобуде омріяне золото.
– Ще під час спортивної кар’єри ви заявляли про амбіції спортивного чиновника. Чи не плануєте активно зайнятися цією діяльністю?
– Зараз я перебуваю у наглядовій раді Федерації дзюдо України, також беру активну участь у роботі НОК. Цього мені вдосталь, я не бачу себе у політиці. Комфортно почуваюся у нинішній ролі.
