Наприкінці жовтня турніром Grand Slam у Будапешті після восьмимісячної перерви, викликаної пандемією коронавірусу у світі, відновилися змагання під егідою Міжнародної федерації дзюдо (IJF). Бронзовою нагородою відзначила в угорській столиці повернення на змагальне татамі лідер української збірної, дворазова чемпіонка світу, чемпіонка Європи й Європейських ігор у ваговій категорії до 48 кг, представниця СК «Спартаківець», 20-річна киянка Дар’я Білодід.
— Ваш останній старт перед Будапештом датується лютим 2020 року, коли ви здобули перемогу на турнірі серії Grand Slam у Парижі. Чи була раніше у вашій кар’єрі така тривала пауза у змаганнях і як її пережили?
— Бувало таке, що місяців п’ять ніде не виступала, але щоб вісім — це вперше. Після такої довгої перерви важко налаштуватися на боротьбу, адже ти відвикаєш від мандражу і адреналіну, які є неодмінними супутниками усіх змагань. Звичайно, тренувальний процес увесь цей час не припинявся. Але для мене дуже важлива мотивація, ти ставиш собі мету і працюєш з прицілом на конкретний старт. А тут ти тренуєшся, але ні до чого не готуєшся, не можеш показати свою форму і не бачиш результату своєї роботи. Ось це було найважче.
— Ви напевно спілкувалися з колегами з інших збірних на цю тему. Як вони долали обмеження, з якими довелося стикнутися через пандемію COVID-19?
— Так спілкувалася. І можу сказати, що ми були ще не в найгіршій ситуації. Особисто я тренувалася вдома близько двох тижнів, коли тільки починався карантин, а потім стала ходити у зал, де у мене було два спаринг-партнери. В інших же країнах люди провели в чотирьох стінах по два-три місяці, і змушені були обмежуватися лише якимись вправами і роботою з гумою.
— З якими складнощами вам довелося зіткнутися безпосередньо перед турніром у Будапешті у зв’язку з новим протоколом безпеки по СOVID-19, запровадженим Міжнародною федерацією дзюдо (IJF)?
— Я звикла концентруватися лише на змаганнях, а тут ще потрібно думати про ПЦР-тести. По прильоту ти змушений півтори доби знаходитися у номері готелю, поки не прийдуть їх результати. Я ж зазвичай дозволяла собі прогулятися або вийти в магазин, щоб не сидіти в чотирьох стінах в очікуванні старту. Адже відверто кажучи це дуже тисне психологічно. Є ще один неприємний нюанс: якщо раптом тест виявляється позитивним, ти залишаєшся у номері готелю на самоізоляції на десять днів. Я знаю, що через це багато спортсменів взагалі відмовилися їхати на змагання у Будапешт. Боялися застрягнути у чужій країні на такий довгий час.
— Те, що ви відчували, виходячи на татамі в угорській столиці після такої великої перерви у змаганнях та ще й в іншій ваговій категорії, можна порівняти з тим мандражем, який був у вас на дебютному турнірі серед дорослих European open три роки тому у Празі?
— У Будапешті насамперед я відчувала невпевненість, адже не розуміла, в якій я формі, в якій формі суперниці. Спочатку саме це створювало додаткову напругу. Але коли я вже відчула боротьбу, вона зникла.
— Ви вирішили не ганяти вагу, щоб не піддавати організм додатковій небезпеці та не порушувати планомірну підготовку до чемпіонату Європи, що відбудеться 19-21 листопада у Празі. Наскільки виправдав себе цей крок і які плюси/мінуси виступу у не своїй категорії ви для себе відзначили після турніру у Будапешті?
— Це було однозначно правильним рішенням, адже не варто було виснажувати свій організм і піддавати здоров’я зайвій небезпеці. Великий плюс, що я після такої великої перерви знову поринула в атмосферу боротьби, відчула змагальний адреналін. Для спортсмена дуже важливо не лише практикуватися на тренуваннях, але й перевіряти свої сили на змаганнях.
— Розвідку проводили боєм чи все ж вивчали відео після того, як стали відомі результати жеребкування і ви побачили, які суперниці опинилися у вашій гілці?
— З деякими спортсменками я перетиналася на зборах, декого зустріла вперше. Відео я, звичайно, переглядала. Але одна справа побачити, а інша — відчути. Так, я приблизно знала, чого очікувати, але щоб насправді вивчити суперницю, потрібен час і хоча б кілька спарингів безпосередньо з нею.
— Ваші перші дві сутички в угорській столиці завершилися на «голден скор». З Діорою Келдіоровою з Узбекістану ви взагалі боролися майже вісім хвилин. Чи вистачило часу, аби відновитися до чвертьфіналу, де на вас чекала зустріч з досвідченою румункою Андрея Кіцу — триразовою медалісткою чемпіонатів світу (2011, 2014, 2015), чемпіонкою Європи-2012 і Європейських ігор-2015?
— Хоча перші дві сутички тривали довго, не можу сказати, що вони мене виснажили. Я не втомилася, почувалася добре, дихала вільно. Тож гадаю причиною поразки стала не фізична форма. З Кіцу я раніше ніколи не зустрічалася. І якби мені випала нагода, ще раз вийти з нею на татамі, я б просто змінила тактику і спробувала боротися дещо інакше.
— Якщо для перемоги у перших двох сутичках вам знадобився додатковий час, то останні дві, які були у втішному турнірі, ви завершили достроково: утриманням з Гультай Маммадалієвою з Азербайджану і кидком на іппон зі швейцаркою Евелін Тшопп. Увійшли у смак боротьби, так би мовити, чи суперниці виявилися більш «зговірливими»?
— Суперниці були гідними. Тож швидше я увійшла у смак і мені вже нічого було втрачати. Я не могла дозволити собі поїхати з турніру з порожніми руками. Мені потрібна була хоч якась медаль, нехай навіть бронзова.
— На які моменти звернули увагу тренери (Дар`ю тренують батьки Світлана Кузнєцова і Геннадій Білодід — ФДУ), коли аналізували ваш виступ у Будапешті? І яку оцінку ви самі поставите собі за боротьбу, яку показали там?
— Батьки, в принципі, залишилися задоволеними моєю боротьбою і фізичною формою. Щодо моєї оцінки, то я звикла ставитися до себе критично, люблю бути першою — із золотом. Але тут щось пішло не так. Це означає лише одне: мені є над чим працювати, хоча це була й інша вагова категорія. Потрібно виправити помилки та тренуватися ще наполегливіше.
— Це лише друга ваша бронзова нагорода на міжнародному рівні після Гран-прі у Хух-Хото-2017. Яке місце вона займе у вашій колекції?
— Сховаю як найдалі, адже я люблю дивитися тільки на золото!
— Новину про вашу бронзу широка громадськість сприйняла неоднозначно: одні вітали зі словами «молодець, тримає марку, жодного старту без п’єдесталу», інші дивувалися, як чемпіонка могла комусь програти. Такий максималізм з боку вболівальників щодо вашої персони вас саму більше тішить чи засмучує?
— Вболівальники, які дивувалися, як я могла програти, напевно не обізнані в усіх нюансах дзюдо і не враховували, що я виступала не у своїй ваговій категорії. А чотири кілограми різниці це насправді дуже відчуваються на татамі, це інші суперниці й зовсім інша боротьба. Я намагаюся не думати, про те, що пишуть чи говорять про мене. Концентруюся на тому, що радять тренери і що відчуваю сама. Я знаю, що мені потрібна тільки золота медаль і розумію, над чим потрібно працювати, щоб вона була.
— Ольга Харлан, наша титулована фехтувальниця, чемпіонка світу, Європи й Олімпійських ігор, якось зізналася в інтерв’ю, що після поразки сліз не ховає. Дослівно: «Нехай бачать, що я теж людина!» А ви коли востаннє давали волю емоціям?
— У Будапешті якраз і дала волю емоціям, коли програла.
— Невже плакали?
— Так, звичайно! (Посміхається).
— Скільки часу дозволили собі відпочити після повернення із Будапешту?
— Ніскільки, вже наступного дня пішла в зал. Готуюся до чемпіонату Європи, що стартує за два тижні у Празі. Буває одне тренування на день, буває два тривалістю — по дві години в середньому. Спарингів вистачає, попереду ще згонка ваги, але тут ніяких проблем не бачу, тож усе йде за планом.
— Цьогоріч чемпіонат буде проходити у Празі. Там, де три роки тому відбувся ваш переможний дебют на дорослому рівні. Маєте якісь особливі почуття до цього міста?
— Нічого такого. Я зазвичай концентруюся лише на татамі, а де воно знаходиться, це для мене другорядне.
— 10 жовтня вам виповнилося 20. Чим запам’ятався цей день?
— Чудово посиділи у ресторані у родинному колі. Подарунки, звичайно були, але це особисте, тож не готова розповідати. Скажу лише, що квітів було стільки, що заставила букетами пів кімнати. А ще було дуже багато привітань з різних куточків світу, що надзвичайно приємно!
— За кількістю підписників в Instagram ви одна з найпопулярніших спортсменок України. Чи слідкуєте за сторінками ваших найближчих суперниць за цим показником — легкоатлеток Марини Бех-Романчук і Юлії Левченко?
— Я підписана на сторінки дівчат, залюбки дивлюся фото, які вони викладають. Але жодного суперництва в цьому плані між нами не має.
— Вже звикли до того, що будь-яке фото чи фраза, яку ви викладаєте у своїх соцмережах, одразу розлітаються на просторах інтернету?
— В принципі, так, і ставлюся до цього досить спокійно. Щоправда, часом у новинах зустрічаються недоречні заголовки. Але я розумію, що люди, які стоять за ними, не знають, як воно насправді та пишуть так, як це бачать вони. Це виглядає дивно, але мене це не турбує і не зачіпає.
— Відомо, що ви не даєте інтерв’ю напередодні змагань. Чи є у вас ще якісь правила у спілкуванні з журналістами, можливо теми-табу?
— Табу, як таких не має, але я не дуже люблю розповідати про свої травми, а також не люблю питання про особисте життя. Щодо інтерв’ю напередодні змагань, то у мене немає конкретного правила не спілкуватися з журналістами, скажімо, за тиждень чи два до старту. Просто, коли йде підготовка, я намагаюся не розпилятися і повність концентруюся на тренуваннях. А от після турніру, коли вже є результат, я відкрита до спілкування.
