В усі часи українська школа дзюдо відзначалася своїми видатними спортсменами та тренерами, які здобували перемоги на міжнародному рівні та приносили славу країні. Один із аксакалів цієї школи – заслужений тренер України з дзюдо одесит Іван Чертов. Його безмежна пристрасть до дзюдо триває більше 55 років, і надихає не лише вихованців, а й всіх прихильників цього виду спорту.
Нещодавно Іван Іванович відзначив своє 80-річчя, тож пресслужба ФДУ трішки детальніше дізналася про життєвий шлях видатного тренера, його найвідоміших учнів та бачення подальшого розвитку улюбленого виду спорту:
– Іване Івановичу, нещодавно Ви відзначили свій 80-річний ювілей. Як зараз проходить ваше життя і як відсвяткували круглу дату?
– Я веду досить активний спосіб життя – працюю в Одеській юридичній академії доцентом кафедри фізичного виховання. Займаюся підготовкою спортсменів. Серед моїх вихованців є чемпіони світу та Європи у різних вікових категоріях, 11 майстрів спорту міжнародного класу. А свої 80 років я відзначив у колі друзів на кафедрі в академії. Вдячний також Федерації дзюдо Одеської області, яка на мою честь провела Всеукраїнський турнір, на якому я отримав багато вітань. Дуже приємно було зустрітися зі своїми вихованцями, які також прийшли мене привітати.
В цілому я ще п’ять разів на тиждень треную спортсменів, одягаю кімоно. У мене зараз досить багато молодих хлопців і дівчат, з якими я вже досить довго працюю, і готую їх до міжнародних змагань – не тільки з дзюдо, а загалом зі спортивних єдиноборств.
– Оглядаючись на весь пройдений шлях, якими досягненнями Ви пишаєтеся найбільше?
– Моє найбільше досягнення – це звання заслуженого тренера України. Сім разів я ставав найкращим тренером в Україні за підсумками року і близько 20 разів входив до п’ятірки найкращих. У свій час я входив до тренерської ради, тренував збірні СРСР та України.
Серед моїх найвідоміших вихованців можу виокремити Геннадія Яременка – першого представника української школи дзюдо, який виграв чемпіонат світу серед молоді, перемігши у фіналі японця. Він також ставав чемпіоном Європи у цій віковій категорії. Зараз Гена успішно працює на тренерській ниві, виховує молоде покоління.
А серед останніх моїх відомих вихованців – Олександр Гордієнко. Є багато спортсменів, з якими я проїхав майже весь світ, і з якими ми завоювали чимало нагород. Все моє життя було присвячено спорту, і я цим пишаюся.
– На ваш погляд, наскільки зараз змінилося дзюдо? Як сильно воно еволюціонувало, якщо порівнювати з минулим сторіччям?
– Якщо говорити в цілому за дзюдо, то базова технічна складова не змінилася, тільки зараз присутні більш вишукані комбінації, тактико-технічні варіанти. Змінився психологічний підхід, а також дуже зросла популярність дзюдо. У світі зараз це один з найбільш перспективних і рейтингових видів спорту. А так дзюдо – це в першу чергу психологія, філософія і тяжкий труд.
– Чи вдається Вам зараз слідкувати за сучасними тенденціями, змаганнями, за нинішнім поколінням?
– Звичайно, мені доводиться спостерігати, аналізувати, спілкуватися з молодими тренерами. Ми часто переглядаємо відеосюжети, обговорюємо нові тенденції, прийоми. Часто на вихідних зустрічаємося за чашкою чаю, переглядаємо різні матеріали, проводимо порівняльні характеристики. Після чого я даю їм домашнє завдання – все проаналізувати і усвідомити, щоб далі застосовувати на практиці. Так і працюємо.
– Ви згадували про одного зі своїх вихованців – Олександра Гордієнка. Довгий час це був спортсмен національної збірної, а зараз, ми знаємо, що Олександр боронить Україну. Як в цілому ви проаналізуєте його кар’єру?
– Сашу Гордієнка я побачив на першому курсі, він тоді грав у футбол на уроці фізичного виховання. Його вага тоді складала близько 85 кг, а підтягувався він, як я тоді жартував, всього півтора рази. Тим не менш він прийшов на дзюдо. Був дуже наполегливим і трудолюбивим.
Він з відзнакою закінчив школу, мав великі здібності до математики, і саме тому вступив до юридичної академії. Це всебічно розвинений спортсмен, розумний, але дуже вразливий психологічно. Особливо що стосується будь якої несправедливості. Мабуть, це і вплинуло на його взаємовідносини у спорті не лише в Одесі, але й на національному рівні.
У свій час він був найвище в рейтингу важковаговиків серед українців, випереджав навіть Якова Хаммо. Але, на жаль, дуже сильно травмувався. Травма була складною, вартувало багато зусиль, щоб її залікувати. Після операції він не втрачав надій, хотів потрапити на Олімпіаду. Проте, мабуть, десь не вистачило фінансової підтримки для повного відновлення. Не було тоді і потрібної цільової програми від тренерів збірної, за якою мав би слідувати спортсмен.
От зараз з приходом президента Федерації Михайла Кошляка я спостерігаю, скільки нововведень з’явилося, зовсім по іншому працює система. Це дуже приємно. Взагалі, мені дуже подобається дніпропетровська школа дзюдо і її вихідці, які завжди боролися за своє місце. Тому що Києву у нас, звичайно, простіше, вибудовувати відносини з центральними органами влади, залучати найкращих спортсменів, а ось регіонам завжди потрібно було боротися за місце під сонцем.
– Наскільки з війною стало важче розвивати дзюдо в регіоні? Як загалом зараз функціонує спорт в Одесі?
– Звичайно, ми як і всі страждаємо від війни, і чекаємо на мирне небо. Але в той же час не падаємо духом, працюємо. До мене прийшли дуже перспективні діти в групу, тож, сподіваюся, що з них також виростуть майбутні чемпіони. У обласної федерації дзюдо є обговорена програма розвитку дзюдо в регіоні, тож, працюємо, і сподіваємося на краще.
Зараз з Одеси багато талановитих молодих спортсменів – це і Тетяна Лімзаєва, і Саід Магомед Халідов, і Ігор Цуркан. Покладаємо на них великі сподівання.
– Іване Івановичу, 2024 рік – олімпійський. Як би ви оцінили перспективи нашої команди на Париж? Що б могли порадити майбутнім олімпійцям?
– Я пильно слідкую за нашою командою і можу сказати, що молодь у нас дуже перспективна. Як то кажуть тісто, з якого ліпити – просто чудове. Помітна робота і керівництва Федерації, і тренерського штабу. Звичайно, потрібен ще певний час, щоб довести цих спортсменів до найкращих кондицій і мати можливість боротися за олімпійські нагороди. Але для цього є всі шанси. Потрібно зараз всім об’єднатися, підключати й наших уславлених спортсменів, як Георгія Зантараю, Романа Гонтюка, і разом підводити команду до Олімпійських ігор. Я бажаю нашій збірній олімпійських медалей, ми на це розраховуємо.
