«Ти де?» — занепокоєно запитав 18-річну Настю телефоном батько.
Дівчина вигадала історію, що переїжджає працювати до Києва. Відповіла: «Збираю речі. Мені сьогодні незручно говорити». Батько вже знав, що до чого, але хотів почути це від доньки, тож продовжив «допит»:
— Кажи правду!
— А ти мене не сваритимеш?
— Постараюсь.
— Ну, я в армії. Зараз у «Десні», на навчанні.
— Я тебе заберу, поки не пізно.
— Ні! Зі щитом або на щиті — тільки так. Сама сюди прийшла, сама захотіла. Це мій вибір!
«Я хочу служити!»
Насті, середній дитині в родині Шилів, у 2022-му було 18 років. Улітку вона зʼїхала від батьків, вже тоді збираючись невдовзі піти у військкомат. Рідним не сказала — знала, що відмовлятимуть.
«У військкоматі на мене дивилися як на божевільну. Там була жінка, якій, напевно, років 30. Вона почала плакати. Умовляла мене не йти та питала, чому хочу в армію. Відповіла: “У мене батько служить. Це ж кожен українець має робити. Ми не просто так тут живемо”», — згадує Настя.
Батько Віктор був у військкоматі вже 24 лютого — одразу після того, як відправив родину на Закарпаття. В армії він не вперше: мав досвід строкової служби — був військовим водолазом; а ще брав участь у війні в Югославії. Зараз Віктор служить на півдні. Мало що розповідає Насті про те, де він саме та чим займається. Донька довідується про все через побратимів.
«Я з’їхала від батьків, аби вони не знали, що я хочу піти в армію. Знали тільки брат чоловіка моєї сестри та моя найкраща подруга. Я їм сказала: “Нікому про це не говоріть, бо я повернуся додому і вас приб’ю. Батьки потім самі все взнають”», — розповідає Настя.
Таємницю вдалося втримати недовго. 4 вересня дівчина подзвонила знайомому й запропонувала «покататися вечірньою Одесою». Він погодився. Настя вийшла до нього одягнена у все чорне та з великим рюкзаком.
«Їдемо до військкомату. Мені там треба одне питання прояснити, а потім погуляємо».
Підʼїхали до будівлі, а там поруч з автобусом вже скупчилися люди. Настя подякувала знайомому і попрощалася. Коли той зрозумів, що відбулося, — намагався відговорити. Марно. За кілька днів цей хлопець пішов до Віктора й Ольги, щоб сказати їм, що вони «погані батьки». Так вони й дізналися.
Пішла стопами батька
«Любов до України — то в родині було святе», — каже Настя. Виступаючи на міжнародних змаганнях, завше пишалася, що представляє Україну.
У спорт дівчинку привів батько, коли їй було 3 роки. Настя пригадує, як її ображали в дитсадку, тож захотіла давати відсіч. Попросила тата повести її на карате. Віктор тоді ще не думав про професійний спорт для доньки. Але змагання за змаганням дівчинка здобувала нагороди. Займалася до 18 років, а відтак вступила до академії. Зараз заочно навчається на тренерку.
Тато був поруч із Настею все дитинство: водив її в дитсадок, у школу, на тренування, допомагав із домашнім завданням. Коли дівчинці було 13, відпросився з роботи, щоб поїхати у Львів на її змагання.
«Батько для мене — найважливіша людина в усьому світі. Спочатку батько, а далі всі інші. Що тоді, що зараз батька я слухатиму завжди. Хай скільки років мені було б, була б я заміжня чи ні. Він для мене — всесвіт», — ділиться Настя.
Коли ж у 18 побачила, як тато без зайвих сумнівів став на захист країни, і сама вирішила долучитися до Сил оборони.
«Мені всі друзі родини кажуть, що батько мною дуже пишається — прям безмежно. Але я розумію, що він відчуває за мене страх. Він переживає, що зі мною щось трапиться. Та, напевно, справді відчуває гордість, — говорить Настя і додає: — Для мене найбільша мотивація — мій тато: як тоді, у спорті, так і зараз. Я з нього беру приклад».
«Батьки хочуть попрощатися»
«Я відчувала, що батьки ображені на мене, що я пішла… Для них це, напевно, стало найбільшим потрясінням», — каже Настя. Мати Ольга дуже плакала. Віктор теж хвилювався, але швидко вгамував емоції: «Відправлю нову форму твого розміру. І нові берці».
Коли вже мав бути «випускний» із навчального центру, батьки захотіли побачити доньку.
«Тату, не вигадуй. Ти на службі», — відмовляла Настя, та зрештою сперечатися не стала.
«Я підходжу до командира свого, кажу: “Тут така ситуація, батьки хочуть попрощатися”. А він виправляє: “Ніколи не кажи «попрощатися» — вони хочуть сказати тобі «до побачення» та побажати успіхів”», — пригадує Настя.
Віктор подолав 800 кілометрів зі служби, щоб зустрітись із донькою перед тим, як вона поїде на війну. Вони з Ольгою купили форму, баул, засоби гігієни, харчі. А ще купу всіляких смаколиків, адже люблять балувати свою дівчинку.
Відмовляти доньку служити вони не стали. Та й сенсу не було: на той момент Настя вже склала присягу. Але згадує: в один момент таки задумалася, чи точно тут їй місце.
«Коли наш автобус тільки приїхав на полігон, побачила, як усі кричать, якісь військові бігають. Це ж полігон — чути вибухи, хоч і навчальні. Я тоді вперше так близько їх чула. Стояла й узагалі не розуміла, що відбувається. Прийшов військком і кричить: “Хто передумав, сідайте в автобус і їдьте назад”. Я подивилася, скільки їх відмовилося, і вирішила: “Ні, все, я буду тут”», — згадує дівчина.
Для неї усе було вперше: вперше побачила танк; вперше зайшла у бліндаж; вперше тримала автомат. Пригадує, як тряслися руки. «Боялася стріляти. Як побачила танк, у мене була істерика. Я ридала захлинаючись. Було реально страшно», — зізнається Настя.
З часом просто до цього звикла. Як і її батьки звикли до того, що донька в армії.
«Не так давно я їздила у відпустку, і мама каже: “Ну розказуй, як ти зараз бачиш себе тодішню”. Я кажу: “Мамо, чесно, якби я тоді своїми очима побачила те, що я бачу зараз, я б собі сказала їхати додому і не страждати фігнею”».
«Будь обережна й одягайся тепло»
Настя Шило на позивний Піонія служить у 14 окремій механізованій бригаді імені Романа Великого як медикиня на Харківському напрямку. Спершу була в тилу, у роті забезпечення: міряла військовим тиск і видавала таблетки. Десь за місяць вирішила перевестись ближче до лінії фронту, до піхотинців. Тут уже допомагала пораненим.
«У листопаді мене відпустили на день народження. Памʼятаю, телефонує командирка і каже: “У мене до тебе серйозна розмова”. Напружилася — думала, десь накосячила.
Виявилося, бракує медиків на евакуації. Каже: “Якщо не боїшся, якщо хочеш…” Я хотіла. Не можу сказати, що вміла я все, але розуміла, що мені треба зробити кілька виїздів з евакуаційною групою, трохи пригадати — й буду готова».
Піонія з самого початку хотіла «на передок, до хлопців, щоб воювати й рятувати життя». Тому зраділа новині про виїзди на евакуацію. Дещо інші емоції відчували батьки.
Подзвонила батькові: «Тату, тут така ситуація… Словом, мене відправляють на евакуацію. Мамі не кажи, але я два дні не буду на звʼязку».
Батько відповів спокійно: «Плюс. Будь обережна, дивись під ноги й одягайся тепло».
Мама трохи згодом теж дізналася: «Насте, ну куди ти лізеш?».
Військовослужбовиця розказує: «У нас є черговий пост, де ми стоїмо евакуаційною машиною, коли нам привозять “трьохсотого” чи “двохсотого”. Мої хлопці сплять у машині. А мені страшно — я сплю в бліндажі. Мені там спокійніше. Я краще померзну, посплю з мишами, але буду знати, що якщо якийсь дрон чи ще щось прилетить, то в мене буде хоча б шанс вижити.
Я дуже ляклива людина. Усе життя була атеїсткою, а тепер повірила в Бога, у всесвіт, почала носити хрестик. Мені буває дуже страшно. Одного разу звук вибуху пролунав так близько, що потім я майже не спала ні вдень, ні вночі.
Сиджу в тому бліндажі, коліна притисла до себе, холодно, страшно, а я молюся: “Господи, тільки не сюди, будь ласка. Мені є куди вертатися. Мене вдома чекають”».
«Мене такою зробили батьки»
Війна змусила подорослішати швидше. Коли росія вторглася в Україну у 2014-му, Настя була дитиною. Каже, тоді не дуже розуміла, що конкретно відбувається, але знала, що це щось погане, бо гинуть люди. Що сталося у лютому 2022-го, дівчина у свої 18 уже розуміла добре. Як і те, що хоче боротися з цим злом.
«Зараз моє дитинство — тут, з хлопцями, — каже Піонія, — Коли вони їдуть на пошту чи в магазин, завжди привозять мені якийсь “кіндер”, аби я всміхалася. У мене тут навіть є моя улюблена м’яка іграшка — його звуть Степан, це бойовий качур. Я з ним сплю».
І додає: «Я дитинство те не упускаю. Воно в мене тут є, хай яка я серйозна під час своєї роботи».
У прифронтовому будинку, з якого дівчина виїжджає на евакуацію, з Настею живе кіт Філя. З господаркою йому пощастило: балує його найкращим кормом, купує іграшки. Військова каже, що цей кіт — її талісман. Завжди зустрічає Піонію, коли вона повертається з виїзду, лягає на руки й починає мурчати.
«Коли до нас приїжджають з інших підрозділів випити кави й бачать Філю, то такі: “Я теж хочу бути твоїм котом. Усинови мене”», — розповідає дівчина.
Бажання турбуватися про інших у Насті з дитинства — переживає за кожного пораненого. Дозволяє курити в машині, годує з ложки, виконує всі забаганки. Просить лише про одне: «Живи, будь ласка. Не засинай».
